І пісня лється із грудей...

інтервю з комі-українцем Михайлом Опекан

(Іваничівська районна газета «Колос» №30 за 27.04.2010р. Волинська обл.)

 Пісня в поезії стоїть на першому місці і багатством мотивів, і красою форми, і глибиною змісту. Це й не дивно, якщо врахувати, що значить пісня для нас, українців. У ній виливають люди все  своє життя, всі найважливіші події, починаючи з колискової і до останньої хвилини. Особливо щемно звучить вона, коли живеш далеко від батьківщини, де народився. І куди б доля не закидала українців, як би не крутила і не ламала їх – всюди з ними поряд по житті йде псня, в якій черпають життєву силу, гостроту розуму, стійкість і мужність. Якраз про це веду мову з гостем редакції, про котрого кілька літ тому уже розповідали на сторінках «Колоса», Михайлом Антоновичем Опеканом.

- Михайле Антоновичу!  Знаю, що Ви вже понад три десятки літ живете в Росії, але щороку намагаєтесь приїхати на рідну Волинь.

-  Ще у далекому 1968 році волею долі потрапив у Республіку Комі. Тривалий час шукав там себе і тепер уже надовго зупинився у місті Сиктивкар, де ще й донині,хоча досяг пенсійного віку, працюю інженером у  закритому акціонерному  товаристві «Пармател». А народився я і виріс в сусідньому з  вашим районі – Локачинському, у селі Кремеш. Тут і досі проживає багато моїх родичів, тому завжди поспішаю сюди, як на побачення з молодістю та юністю. А ще, щоб пом’янути у тихій журбі своїх батьків та всіх тих, хто відійшов у засвіти і спочиває у цій чудовій волинській землі.

- Що пов’язує Вас з Іваничами?

- Тут живе мій син Юрій. Він – моя гордість, бо має лагідну вдачу, наділений Богом  неабияким талантом до малювання. У Юрія – хороша сім’я, уже дорослий син Михайло, до якого також, лине моє серце.

 

- Чи не шкодуєте за тим, що опинилися далеку від рідного краю?

- Для мене такою ж дорогою стала й Республіка Комі. Адже тут у мене дружина і донька, друзі, з цим краєм пов’язані довгі роки, в яких переплелися радість  ісмуток. А ще є в цьому краї багато українців. Одні з них потрапили сюди ще в роки сталінських репресій, хтось приїхав за комсомольськими путівками, а декого направили на роботу після закінчення тих чи інших навчальних закладів. Вросли вже ми коріннями в землю Комі, створили сім’ї, побудували будинки. А величезна любов до нашої пісні заставила шукати одне одного і об’єднуватися. Саме це привело мене в народний хор «Україна», учасником якого  я вже є багато літ.

- Хотіла б, аби Ви детальніше розповіли про цей колектив .

- Початок він бере ще з далекого 1989 року. Його засновником була Марія Ковальчук. Значно поповнився  колектив у дев’яностих. У репертуарі звучали рідні українські пісні. Як із маленьких річечок набирає силу і розливається могутній Дніпро, так і українська пісня підхопила і поповнила ряди хору новими учасниками.

- Безперечно, не відразу змогли вийти на велику сцену?

- Нам дуже поталанило на художнього керівника. Заслужена артистка Росії Наталія Масанова також має родове коріння з України. З її приходом колектив став набирати нового звучання. З’явилися оригінальні аранжировки народних українських пісень, по-новому зазвучали вони під час виступів у сільських і міських клубах, змінився стиль і спрямування концертних програм. І велика творча праця всіх учасників хору була увінчана присвоєнням колективу  звання «народний хор» у 1996 році. Це багато до чого зобов’язувало – ми почали активно гастролювати по Комі краю і сусідніх областях.

- Здебільшого  з яких пісень складається репертуар?

-  Раніше переважали українські народні пісні. А коли у 1998 році я зовсім випадково придбав у Нововолинську два пісенники відомого не лише на Волині, а й за межами, самодіяльного композитора Олександра Каліщука, та його твори дуже полюбилися всім учасникам. До речі, у нашому колективі є ще одна волинянка – Людмила Іллюшко з Горохівщини. Тепер ми залюбки виконуємо пісні Олександра Каліщука “Два крила”,  “Україно моя, ти Росії сестра”,  “Галочко моя”, “Полюбила Василя”,  “Мамина криниця” та багато інших. Скажу ще й таке. У 1999 році ми брали участь у Міжнародному огляді народної творчості, що проходив на сцені Національної опери України, і там серед  діаспори зайняли перше місце,  виконавши пісню на слова і музику  Олександра Каліщука “Стрілецька могила”.

opekan.jpg
на світлині Олександр Каліщук (авт.М.Опекан)

- Вам, волинянину, які ще виступи найбільш пам’ятні?

- 2002 року у Москві під час “Днів української культури в Росії ” ми виступали в Будинку композиторів. Там виконували пісню “Ні долі,  ні волі у мене нема”  ще одного великого волинського митця Степана  Кривенького і отримала високу оцінку. Нас запросили на гала-концерт, який проходив у Державному театрі ім.Чайковського  і за пісню Степана Кривенького “Чого ти хочеш, Україно?” удостоїлися нагороди.

Надовго запам’яталися виступи  в Естонії під час фестивалю “Північна зірка”.

- Участь у такому  колективі вимагає багато часу і зусиль.

- Аякже. Адже щороку звітуємо, захищаючи високе звання «Народний хор». Цьому передують репетиції, які проходять двічі на тиждень по дві-три години. А перед концертами їх кількість значно зростає. Вже називав фестивалі та огляди , на які виїзджали. Хочу ще згадати наші концерти у Воркуті, де живе багато українців і де з ініціативи колишнього мера цього міста, українця за походженням Ігоря Леонідовича Шпектора проходить фестиваль «Червона рута».

- Майбуть, Ви тепер підтримуєте тісний зв’язок з Олександром Каліщуком?

- Безперечно, давно епіграфом кожного нашого виступу є слова з однієї із його пісень:

“Творіть добро, поки є

                                    час,

Поки серця ще б’ються

                                в нас.

Життя пройде , неначе

                                мить –

Спішім дбро в житті

                              творить.

Творім добро, любім

                                людей,

Хай пісня лине із грудей!!!”

Отож, приїжджаючи на Волинь, обов’язково зустрічаюся   з Олександром Каліщуком, разом підшуковуємо нові пісні для нашого хору «Україна». Нещодавно знову побував у цій чудовій, хлібосольній родині і взяв для розучування ще два прекрасні твори – його пісні на слова Петра Гоця “Калинова сопілка” та на слова нашого земляка Ярослава Гиця  “Моя Україна”. До речі, Ярослав Григорович, люб’язно подарував свою збірку поезій “Я сповіддю стелюся на папір…” і можливо ще не одна його пісня  поповнить наш репертуар.

- Незважаючи на те, що багато десятків літ же живете в Росіїї, Ви чудово розмовляєте            чистою українською мовою.

-Інакше і бути не може . Материнська мова зі мною залишається  усе життя, Звичайно, у Росії  я спілкуюся російською мовою, а між своїми учасниками хору говоримо на на рідній, милозвучній мові. Вона – наша гордість.  Як і пісня, яку несемо між людей.

 

- Щиро вдячна за розмову і за те, що далеко за межами України піснею та словом звеличуєте наш рідний край.

Взяла інтерв’ю Валетина Петрощук.